Мартин Самойлович

ЕТЮД ПО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КОРУПЦІЇ:
СЛУЖБОВІ ЗЛОВЖИВАННЯ РОМЕНСЬКОГО ПРОТОПОПА МАРТИНА

Широкознаний літературний герой І. Ільфа і Е. Петрова Остап Ібрагимович Бендер, як відомо, мав у своєму арсеналі чотириста порівняно чесних способів відбирання грошей. Не відомо лише, чи включав він до цього, переліку подібного роду операції з використанням власного службового становища. А мав би, оскільки хабарництво і корупція як явища соціального життя, будучи похідними влади такі ж древні, як і сама влада. Вочевидь, кожен з тих, хто володіє владою, рано чи пізно неминуче стикається з надзвичайно важливою
моральною дилемою — брати чи не брати?! Від результатів вирішення її й залежить реноме можновладця: чи то як високоморальної особи, чи то як користолюбця і корупціонера.

«Та чи може слугувати ілюстрацією до характеристики цього споконвічного соціального зла діяльність якогось там провінційного протопопа?» - запитаєте ви. Виявляється, що може, особливо тоді, коли його
прізвище Самойлович і він опікується духовними справами своїх парафіян та здійснює нагляд за духовним служінням священнослужителів роменської протопопїї у 70-ті – першій половини 80-х років XVII ст., тобто в часи, коли гетьманску булаву на Лівобережжі утримував його рідний брат Іван Самойлович. Той самий Самойлович, котрого називали одним з хрещених батьків української корупції. Так, принаймні, він виглядає в переважній більшості історичних Евсеїв, присвячених його персоні. Зокрема, відомий український історик другої половини XIX ст.. Микола Костомаров стверджував, що без хабара „не було до гетьмана приступу, хто нічого не дасть, тот нічого не доб’ється”.

Хоча заради справедливості варто сказати, що історикам доведеться ся добряче попрацювати, аби намалювати правдиву картину українського життя в роки гетьманування Самойловича. Адже скинутий з гетьманства в результати старшинської змови, підтриманої російською владою, Іван Самойлович був звинувачений своїми опонентами чи е у всіх можливих смертних гріхах, а сам при цьому так і не отримав змоги їм відповісти. І хто може з впевненістю визначити, скільки в тих звинуваченнях правди, а скільки свідомих інсинуацій. Невідомою для нас залишається ця пропорція й у звинуваченнях роменського духовенства та мирян, висунутих на адресу гетьманового брата, роменського протопопа Мартина Самойловича. Проте величезна кількість підписів під цим документом змушує, якщо не сприйняти всю ту інформацію на віру, то, принаймні, звернути на неї пильну увагу, як на історичну пам’ятку можливих службових зловживань духовної особи, котра відучувала за собою надійну підтримку впливового родича.

У своїй чолобитній роменці скаржалися на те, що „колишній протопіп Мартин Самойлів, сподіваючись на підтримку рідного свого брата, колишнього гетьмана Івана Самолова, чинив їм нестерпні образи: безпричинно ґвалтом відбирав пожитки, декого сильною стужею морозив, бив киями, приковував за шиї до стопова, ломав руки і ноги; якщо в кого-небудь щось позичав, то те вже не повертав”. Загалом же висунуті звинувачення були викладені в п’ятдесяти семи пунктах і стосувались як службових зовживань протопопа щодо нижчого духовенства, так і кривд, заподіяних мирянам. “Геройства” протопопа не можуть не дивувати своїми винахідливістю і різноплановістю, проте у переважній більшості все ж мали серійні прояви, що дасть нам змогу не перелічувати всі наведені в документі провини, а зосередити увагу лише на улюблених, і тому “серійних”, “розвагах” молодшого з Самойловичів.

Одним з найприбутковіших і водночас відносно ненасильницьких способів збагачення для роменського протопопа стала організація збирання з духовенства і мирян коштів, нібито потрібних на піднесення подарунків високим церковним ієрархам – як Української православної церкви, так і вселенським владикам. Так, під час пастирської подорожі Лівобережною Україною чернігівського архієпископа Лазаря Барановича Самойлович наказав священикам роменської єпархії зібрати кожному по десять тарілок грошей. У ході цієї акції з тридцяти трьох парафій та декількох протопопій було зібрано і передано отцю Мартину понад 990 золотих, більша частина яких так і осіла в його кишенях. Трохи менше затребував Самойлович зібрати до приїзду в Ромни східного патріарха Мелетія – всього лише по дві тарілки. Щоправда, ці кошти невідомо яким чином стали власністю отця Мартина вже повністю. А загалом до приїзду зарубіжних ієрархів трохи нижчого, аніж патріарх, рівня – митрополитів, архімандритів й ігуменів, а також настоятелів київських і чернігівських монастирів – роменський протопіп запровадив правило – збирати кожному парафіяльному служителю по півтарілки грошей, не утруднюючи себе запитаннями щодо їх подальшої долі.

Чималий прибуток отцю Мартину приносили й такі нескладні математичні операції, як збирання на користь вищих церковних ієрархів поборів з пастви, наприклад так званої річної куниці для митрополита по п’ятдесят тарілок грошей, а відсилати до архіпастирської скарбниці всього-на-всього лише трохи більше двадцяти кіп грошей. Аналогічні операції проводилися і з такими на сьогодні вельми екзотичними зборами, як “антимінси” чи “муро”.

Поліпшили матеріальний добробут Самойловича й урочистості з приводу обрання князя Гедеона Святополка-Четвертинського київським митрополитом. Спочатку він поширив інформацію стосовно наміру новообраного митрополита відвідати зібрав з кожної парафії по тарілці грошей, що загалом склало майже сотню золотих. Згодом протопіп почав збирати кошти, а саме по три копи з парафії, на поїздку зверхника Київської митрополії до Москви. За давньою звичкою зібрані під таким прикриттям 247 золотих залишилися в Ромнах, а точніше – у розпорядженні роменського протопопа.

Ось такими були методи – згідно з сучасними трактуваннями кримінального права – шахрайської діяльності отця Мартина. Проте, як видно з чолобитно, він не обмежувався лише цим амплуа. В арсеналі Самойловича досить широко були представлені й насильницьки дії, які можна трактувати не інакше, як розбій. Зокрема, роменські обивателі скаржилися на те, що їхній колишній протопіп без будь-якої причини відібрав в отця Філона Ропчинського сто золотих, коня, ліс із дібровою, луки та два садки. В його колеги, отця Матвія Пустовійтвського, він поживився також сотнею золотих, конем, пивним котлом, а крім того, вирубав на свою потребу два ліси, забрав дві копи сіна та ще й протримав його два тижні у в’язниці. Матеріально постраждали від самоправних дій родича гетьмана й інші священики роменської протопопії – Григорій Костянтинівський, Нестір Волковський, Діонісій Будянський, Сампсоній Бобрицький, Михайло Коржавський – хто на двадцять, хто на сорок, а дехто навіть на сто золотих. Щоправда, в чолобитній не містилося інформації стосовно того, як же отцю Мартину вдалося експропріювати ці немалі кошти.

Значно конкретніше говорилося в документі про те, які суми отримував впливовий протопіп “за місце”, тобто за надання священикам тієї чи іншої парафії. Так, з отця Полуяна “за Біловодське місце” Самойлович взяв срібний пояс вартістю двадцять тарілок грошей, два коня, світлицю і сундук. А з отця Прокопа за ту саму парафію стягнув “лише” сто золотих. Загалом же, очевидно, залежно від прибутковості того чи іншого “місця”, розцінки протопопа коливалися від шести до двадцяти тарілок грошей.

Хоч отець Мартин був людиною небідною, однак щиро полюбляв брати в борг у своїх колег священиків, при цьому, як правило, “забуваючи” повернути позичене. Через цю властивість його характеру отець См еон не долічився ста п’ятдесяти золотих, отець Родіон – ста, збитки ж інших, варто віддати належне отцю мартину, були дещо меншими.

Як людина вчена і, вочевидь, бібліофіл, Самойлович не міг не звертати уваги і на факт наявності в роменських священиків книг, особливо рідкісних і коштовних. Зокрема, отець Павло згодом скаржився на відібрання в нього протопопом “книги польської Зверцадло”.

Непогано підробляв протопіп і на покаранні винних як священнослужителів, так і мирян .Зокрема, на Глинського священика він наклав штраф у розмірі аж сотні золотих лише за те, що той “не вмів московської грамоти прочитати”. Сварка отця Сильвестра з якимось козаком-компанійцем коштувала йому п’ятдесяти золотих та прикування ланцюгом за шию до стовпа посеред міста. За розлучення оскутенського мешканця Грицька Луценка роменський протопіп взяв собі коня, віз солі, шубу, п’ять осьмачок проса та змусив того півтора року відробляти на свою користь. Викрадення нареченої молодиком з Гаврилівни коштувало його батьку, Івану Опарі, двісті десяти золотих. Позашлюбний зв’язок Грицька Чигиринського (“за то, что жону со сторони понял”) приніс роменському протопопу прибуток у розмірі півкуфи дьогтю, п’яти золотих та двох кафтанів. Розлучивши якусь роменську жительку Гейку з четвертим чоловіком, отець Мартин взимку роздягнуту бив і стягнув з неї на свою користь понад чотириста золотих. За те, що батьки пообіцяли одному парубку видати за нього заміж свою доньку, а видали за другого, отець Мартин забрав у них коней і одежу. Розлучаючи Тимора Сверілку з його першою дружиною, протопіп взяв з нього вісім кіп грошей, з другою – десять тарілок грошей, а з третьою – сто золотих.

Та не лише цими, так би мовити, примітивними способами здобував собі “шматок хліба” Самойлович. Були в його арсеналі й наваго витонченіші, надзвичайно “елегентні” засоби. Саме до таких, вочевидь, варто віднести “надзвичайну гостинність” роменського протопопа. Так, згідно з інформацією, яка містилась у чолобитній, отець Мартин дуже полюбляв частувати роменське духовенство у своїй корчмі. Щоправда, для того, аби залишитися на чолі своєї парафії, хоч-не хоч, а бочку меду потрібно було обов’язково купити. Пити було не обов’язково – можна було й залишити на місці. Парафій то немало було на Роменщині – черговий купець на неї завжди “знайдеться”.

Тривалий час очолюючи нижче парафіяльне духовенство, отець Мартин виробив навіть своєрідний місцевий церемоніал. Так, під час проведення місцевого собору чи з’їзду священики повинні були обов’язково зранку шикуватися зі щедрими хлібами біля воріт протопопської господи, очікуючи, аж поки отець Мартин, піднявшись з ліжка, поснідає, після цього знову відпочине і вже тоді “ощасливить” духовенство своїм виходом на люди. Зашкодити проведенню цієї церемонії не могли ні зимова стужа, ні літня спека.

Під час об’їздів протопопом роменських парафій його обов’язково мав супровождати почет з числа парафіяльних священиків, котрі приймали його користь дари від місцевих духовних осіб і мирян, а на час проведення обідів пвинни були “стояти біля порогу без шапок і п’яного, неначе служки, караулити, і тільки попові користі: і облає, і поб’є, і кров пустить, і за волосся насмикає...”.

Скаржились святі отці й на те, що вельми полюбляв протопіп залучати їх до відробітків на свою користь: “Попи були в нього замість прислуги і двірниками, і ворітниками, і конюхами, і візниками, замість гайдуків, підводників, провожатих і тому подібне”. Працювали роменські священики у свого начальника і тому подібне”. Рацювали роменськи священики у свого начальника і винокурами, і пивоварами, і гончарами: “Хто в нього на винокурні вино ситить? Попи. Хто пиво варить в Михайлівні, в Лебедині, в Камишній і в ішних місцях? Попи. Хто горілку міцну камишівську варить? Піп Бобринський та отець Симеон. Кого йому ще послати в Кодак, в Почеп, в Стародуб, в Новгородом, в Погар і в інші міста тютюн продавати? Отця Прокопа, Полуяна чи Родіона. А підводи де взяти? У вкладників, нехай наймуть за церковні гроші, хоч би і по три копи за підводу”.

А за зроблені йому послуги та виконану роботу розраховуватися отець Мартин зазвичай “криком, лайкою, побиттями, сіпанням за волосся та пролиттям крові. І те за велику втіху йому було...”.

Ось таким, м’яко кажучи, не вельми привабливим було обличчя українського користолюбця і корупціонера кінця XVII ст. Падіння гетьмана Івана Самойловича в 1686 р. Поклало край і службовим зловживанням його брата. Та чи не з’явилися в отця Мартина послідовники, котрі б користувалися покровительством нового гетьмана? Цілком можливо...
 

Автор - Віктор Горобець,
 кандидат історичних наук,
 старший науковий співробітник
Ін-ту історії Нац. академії наук України.